«Сміливість не завжди кричить. Іноді це тихий голос, який говорить наприкінці дня. «Я спробую ще раз завтра»»
К. Малешербе
Давно відома істина, що життя має чорно-біле забарвлення, де смужки різного кольору чергуються із завидною сталістю. То щастити у всьому і все вдається, а то, вдруге, «чорна смуга пішла», зі всіма наслідками, що звідси випливають.
Але буває і так, що, ніби все в житті йде нормально, нещастя дрібних і, тим більше, великих не відбувається, і все вдається, як раніше, але… Щось гризе, і гризе зсередини, саме це «як раніше» чомусь не тішити, а, наоборот, дратує, і настрій постійно поганий, і все, що раніше подобалося, спричиняє огиду.
Не поспішайте ставити діагноз: депресія. Є таке поняття, яке давно вже стало не науковим, а цілком життєвим, як віковий криз. Ми всі чули це слово і навіть можемо приблизно пояснити його значення, але чомусь вважаємо, що це поняття далеко не всіх.
Є криза трьох років, є підліткова, ну, можливо, ще старенька. І все, решта життя людини тече гладко і спокійно, без криз. Це не так. Кризові періоди охоплюють все наше зріле, а не лише дитячу життя і треба бути готовими до цього.
Психологи стверджують, що боятися криз не варто, вони, як сигнальні вогні, вказують нам, що настав час змін, без яких неможлива повноцінна життя. А ось яких змін — це вже питання до кожного з нас особисто, на яке ми маємо відповісти самі, без допомоги та підказки. Криза говорити нам про те, що настав час зупинитися, озирнутися назад, поважно оцінити сьогодення та переглянути майбутнє. Адже життя — це завжди зміни, інакше нічого немає сенсу.
Перший важливий етап у низці кризових періодів — від 3 до 7 років. Його ще називають періодом «зміцнення коренів». У цей час формується глобальне ставлення до світу: чи він безпечний чи ворожий. І ставлення це виростає з того, що відчуває малюк у сім’ї, чи любимо він і приймаємо, чи через ті чи інші причини йому доводиться «виживати».
Як ви розумієте, мається на увазі не фізичне виживання (хоча сім’ї бувають різні, в тому числі такі, де дитині доводиться боротися за виживання в буквальному сенсі), а психологічне: наскільки маленька людина почувається захищеною серед найближчих людей, чи вона позбавлена від будь-якого роду стресів.
Це дуже важливий період, тому що від почуття, що світ навколо доброзичливий залежить і самооцінка, ставлення людини до себе.
Наступна криза з найбільшою гостротою проявляється у період з 10 до 16 років. Це перехід від дитинства до дорослості, коли власні сили оцінюються через призму достоїнств інших людей, йде постійне порівняння: «краще я чи гірше, чи відрізняюся від інших, якщо так, то чим саме і як це для мене добре чи погано?». І найголовніше: «Як я виглядаю в очах інших людей, як вони мене оцінюють, що значить бути індивідуальністю?»
Завдання, яке стоїть у цей період перед людиною, — визначити міру власної незалежності, свій психологічний статус, межі свого Я серед інших.
Саме тут приходить розуміння того, що існує величезний дорослий світ зі своїми нормами та правилами, які потрібно прийняти. Тому такий важливий досвід, отриманий поза домом, тому всі настанови батьків стають непотрібними і лише дратують: головний досвід там, у дорослому світі, серед однолітків. І набивати шишки хочеться лише самому, без дбайливих маминих рук.
Позитивне вирішення цієї кризи призводить до ще більшого зміцнення самооцінки, впевненості у власних силах, що «я все можу сам». Якщо ж криза не вирішилася належним чином, то на зміну залежності від батьків приходить залежність від сильніших і впевненіших у собі однолітків, від будь-яких, навіть нав’язаних «норм» середовища, від обставин, нарешті. «Навіщо намагатися, добиватися чогось, у мене все одно нічого не вийде! Я найгірший!».
Невпевненість у собі, заздрість до чужих успіхів, залежність від думки, від оцінки оточуючих — ось ті якості, які людина, яка не пройшла другої кризи, несе по всьому своєму подальшому життю.
Третій кризовий період (від 18 до 22 років) пов’язаний із пошуком власного місця у цьому складному світі. Приходить розуміння того, що чорно-білі фарби попереднього періоду вже не годяться для того, щоб розуміти всю палітру зовнішнього світу, який набагато складніший і не однозначній, ніж здавався досі.
На цьому етапі знову може з’явитися незадоволеність собою, страх, що «не відповідаю, не зможу…». Адже йдеться про пошук власного шляху в цьому нелегкому світі, самоідентифікацію, як кажуть психологи.
При невдалому проходженні цієї кризи є небезпека впасти в пастку самообману: замість власного шляху, шукати об’єкт для наслідування або «широку спину», за яку можна ховатися все життя, або, навпаки, почати заперечувати всілякі авторитети, але при цьому не пропонувати нічого свого, обмежитися лише протестом, без конструктивних рішень та шляхів.
Саме в цей період формується звичка піднімати власну значущість шляхом приниження, приниження значимості інших, яку ми так часто зустрічаємо в житті. Про вдале проходження кризи свідчить вміння спокійно і з повною відповідальністю прийняти самого себе таким, яким ти єш, з усіма недоліками та перевагами, знаючи, що власна індивідуальність важливіша.
Наступна криза (22-27 років), за умови її благополучного проходження, приносить нам уміння без страху щось змінювати у своєму житті, залежно від того, як змінюємося ми самі. Для цього треба подолати в собі якийсь «абсолютизм», який змушує нас вірити в те, що все, що зроблено в житті до цього моменту, — це назавжди і нічого нового не буде.
Глобальний життєвий курс, яким ми рухалися досі, чомусь перестає задовольняти. З’являється незрозуміле почуття занепокоєння, незадоволеності тим, що є, невиразне відчуття, що могло бути по-іншому, що втрачені якісь можливості, і змінити вже нічого не можна.
При успішному проходженні цього етапу кризи зникає страх перед змінами, людина розуміє, що ніякий життєвий курс не може претендувати на «абсолютний», глобальний, раз і назавжди даний, що його можна і потрібно міняти, залежно від того, як ти сам змінюєшся, не боятися експериментувати, починати щось наново. Тільки за умови такого підходу можна успішно пройти наступну кризу, яку називають «корекцією життєвих планів», «переоцінкою установок».
Настає ця криза десь у віці 32-37 років, коли вже накопичено досвід у взаєминах з оточуючими, в кар’єрі, в сім’ї, коли вже отримано багато серйозних життєвих результатів.
Ці результати починають оцінюватися не з точки зору досягнень, як таких, а з точки зору особистої задоволеності. «Навіщо це мені? Чи коштувало таких зусиль?». Багатьом усвідомлення своїх помилок здається дуже болючим, чимось, чого треба уникати, чіпляючись за минулий досвід, за ілюзорні ідеали.
Замість того, щоб спокійно скоригувати плани, людина каже собі: «Я не зраджу своїм ідеалам, дотримуватимуся раз і назавжди обраного курсу, я повинен довести, що мав рацію, незважаючи ні на що!». Якщо у вас вистачило мужності визнати помилки та скоригувати своє життя, свої плани, то вихід із цієї кризи — нова притока свіжих сил, відкриття перспектив і можливостей.
Якщо ж почати все спочатку виявилося неможливим, період цей буде для вас швидше руйнівним, ніж конструктивним.
Один із найскладніших етапів – 37-45 років. Ми вперше чітко усвідомлюємо, що життя не нескінченне, що все важче тягнути на собі «зайвий тягар», що необхідно сконцентруватися на головному.
Кар’єра, сім’я, зв’язки — все це не тільки встоялося, але ще й обросло безліччю непотрібних, прикрих умовностей та обов’язків, яких доводиться дотримуватись, бо «так треба». На цій стадії відбувається боротьба між бажанням зростати, розвиватися та станом «болота», застою. Доводиться приймати рішення, що тягнути на собі і далі, а що можна скинути, чого позбутися.
Наприклад, від частини турбот, навчившись розподіляти час та сили; від обов’язків по відношенню до близьких, поділивши на первинні, дійсно необхідні, і вторинні, ті, що ми робимо за звичкою; від непотрібних соціальних зв’язків, поділивши їх на бажані та обтяжливі.
Після 45 років починається період другої молодості, причому не тільки у жінок, які стають «ягідками знову», а й у чоловіків. За словами одного із західних психологів, ми нарешті перестаємо вимірювати свій вік числом прожитих років і починаємо мислити в категоріях часу, який ще доведеться прожити.
Ось як А. Лібіна описує цей кризовий період: «Чоловіків та жінок цього віку можна порівняти з підлітками.
По-перше, у тому організмі відбуваються бурхливі зміни, викликані закономірними фізіологічними процесами. Через гормональні зміни в період клімаксу вони, подібно до підлітків, стають запальними, уразливими, легко дратуються через дрібниці.
По-друге, у них знову загострюється почуття самості, і вони знову готові боротися за своє Я, навіть за найменшої загрози незалежності. Боротися в сім’ї — з дітьми, які вже покинули або ось-ось покинуть батьківське гніздо, на роботі — почуваючись вкрай незатишно та нестійко у ролі пенсіонерів, яким „наступають на п’яти“ молодші.
Чоловіки віком 45 років стикаються з давно забутими питаннями юності: „Хто я є?“ та „Куди я йду?“. Це так само і щодо жінок, хоча, у них ця криза проходить набагато складніше.
Багато хто сприймає цю кризу як втрату сенсу життя, інші, навпаки, бачать у такому неминучому повороті подій можливість подальшого зростання. Багато в чому це залежить від того, як пройшли попередні вікові кризи.
У цей період можуть виявитися приховані ресурси і не виявлені досі таланти. Їх реалізація стає можливою завдяки перевагам віку, що відкрилися, — можливості думати вже не тільки про власну родину, а й про нові напрями в роботі і навіть початок нової кар’єри».
Після п’ятдесяти років починається вік «осмисленої зрілості». Ми починаємо діяти, керуючись власними пріоритетами та інтересами більше, ніж будь-коли. Однак, особистісна свобода далеко не завжди здається подарунком долі, багато хто починає з гостротою відчувати власну самотність, відсутність важливих справ та інтересів. Звідси — гіркота і розчарування у прожитому житті, його марності та порожнечі. Але найстрашніше — самотність. Це у разі негативного розвитку кризи через те, що попередні пройшли «з помилками».
У позитивному варіанті розвитку людина починає бачити для себе нові перспективи, не знецінюючи колишніх заслуг, шукають нові сфери застосування для свого життєвого досвіду, мудрості, любові, творчих сил. Тоді поняття старість набуває лише біологічного сенсу, не обмежуючи життєвих інтересів, несе пасивності та застою.
Численні дослідження показують, що поняття «старість» та «пасивність» абсолютно не залежать одне від одного, це просто поширений стереотип! У віковій групі після 60 виразно простежується різницю між «молодими» і «старими» людьми. Все залежить від того, як людина сприймає власний стан: як гальмо чи стимул для подальшого розвитку своєї особистості, для цікавого повноцінного життя.
Всі ці кризові періоди, якими сповнене наше життя плавно переходять один в інший, як сходи, «довжиною в життя», де не можна потрапити на наступну сходинку, не постоявши на попередній і де, спіткнувшись на одній сходинці, вже не зробиш крок плавно і правильно, рівно ставлячи ногу на наступну. І тим більше, не вдасться перестрибнути через кілька сходинок: все одно колись доведеться повернутися і доробити «роботу над помилками».